Ім’я Катерини Білокур — однієї з найяскравіших постатей українського наївного мистецтва — тісно пов’язане з Полтавою як важливим культурним осередком регіону. Хоч художниця народилася і прожила більшу частину життя в селі Богданівка на Полтавщині, саме Полтава відігравала значну роль у формуванні мистецького середовища, в якому її творчість знаходила підтримку та визнання.
Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року. Її батько, Василь Йосипович Білокур, був заможним господарем: володів 2,5 десятинами орної землі та утримував худобу. В родині також зростали її брати — Григорій і Павло.
У віці шести–семи років Катерина вже вміла читати, однак родина вирішила не віддавати дівчинку до школи, намагаючись заощадити кошти на одязі та взутті, попри матеріальний достаток.
Хист до малювання проявився в неї з раннього дитинства, проте батьки не підтримували цього захоплення. Вони вважали, що малювання відволікає від хатньої праці та може негативно вплинути на майбутнє заміжжя доньки.
Згадуючи свої перші кроки в мистецтві, Катерина Білокур розповідала, що потайки брала клаптик полотна й малювала вуглиною, раз по раз змиваючи свої роботи, аби почати знову. Найбільшу радість їй приносили власні вигадані образи, однак батьки не сприймали її захоплення і знищували малюнки. Попри це, прагнення малювати супроводжувало художницю всюди, навіть тоді, коли обставини позбавляли її можливості повноцінно творити.
У 1922–1923 роках художниця подалася до Миргородського технікуму художньої кераміки, маючи із собою два малюнки — копію з ілюстрації та начерк дідівської хати, виконані вже на спеціально придбаному папері. Проте через відсутність документа про закінчення семирічної школи її не зарахували до навчального закладу, і Катерина повернулася додому пішки.
Попри невдачу вона не полишала творчих занять і згодом почала відвідувати драматичний гурток, організований подружжям учителів Калитів. Батьки дали згоду на участь доньки у виставах за умови, що це не заважатиме роботі по господарству. У репертуарі гуртка були п’єси Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Карпенка-Карого та інших українських драматургів, а сама Білокур у віці 24–26 років виконувала переважно ролі молодих жінок.
У 1928 році Катерина Білокур намагалася вступити до Київського театрального технікуму, однак і цього разу отримала відмову з тієї ж причини — відсутності необхідної освіти. Восени 1934 року, переживаючи глибоку особисту кризу, вона зробила спробу самогубства, після чого серйозно застудила ноги. Лише після цього батько погодився дозволити Катерині Білокур займатися малюванням.
Навесні 1940 року Катерина Білокур, почувши по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко, наважилася написати співачці листа, адресувавши його до Києва, в академічний театр. Разом із листом вона надіслала малюнок калини, виконаний на клаптику полотна.
Робота справила сильне враження на Оксану Петрусенко. Порадившись із Василем Касіяном та Павлом Тичиною, співачка звернулася до Центру народної творчості. У результаті з обласного центру надійшло розпорядження розшукати Катерину Білокур і ознайомитися з її творчим доробком. До Богданівки приїхав очільник художньо-методичної ради обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показав у Полтаві художнику Матвію Донцову. Того ж року в Полтавському будинку народної творчості була відкрита персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин.
У 1944 році художницю відвідав директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, який запропонував Катерині Білокур організувати виставку та придбав її твори. Завдяки цьому саме Національний музей декоративного мистецтва України володіє найповнішою колекцією робіт художниці. У 1949 році Катерина Білокур стала членкинею Спілки художників України, а у 1956 році отримала звання Народного художника України.
Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та інших містах світу. Картини «Цар-Колос», «Берізка» та «Колгоспне поле» експонувалися на Міжнародній виставці в Парижі 1954 року. Пабло Пікассо порівняв художницю з представницею наївного мистецтва Серафіною Луї, що було особливо показово з огляду на його зазвичай критичне ставлення до сучасного мистецтва.
Після завершення Другої світової війни родина Білокурів вступила до колгоспу. У 1948 році помер батько, і певний час Катерина доглядала хвору матір. Згодом до оселі переїхав брат Григорій із сім’єю, що призвело до напружених стосунків у родині.
Навесні 1961 року стан здоров’я художниці різко погіршився. Після смерті матері на початку червня її госпіталізували до Яготинської районної лікарні, де 10 червня 1961 року після невдалої операції Катерина Білокур померла.
Похована в селі Богданівка, де на її могилі встановлено надгробок, створений скульптором Іваном Гончарем.
Унікальна і талановита художниця залишила по собі невеликий творчий доробок. На виставку присвячену 100-річному ювілею вдалося зібрати 107 полотен. Що робить кожну з цих робіт неймовірно цінними.
В Полтавському художньому музеї (галереї мистецтв) ім. Миколи Ярошенка зберігається 4 картини: «Квіти», «Півонії», «Пшениця, квіти, виноград», «Квіти в тумані». Останню, дивом вцілівшу в роки війни, художниця подарувала музею особисто.
Зв’язок Катерини Білокур із Полтавою — це приклад того, як регіональна культура формує національну спадщину, а талант, народжений на полтавській землі, стає надбанням усієї України.
