Сьогодні виповнюється 169 років від дня народження Володимира Галактіоновича Короленка – видатного письменника, журналіста, публіциста, редактора та прогресивного суспільного діяча кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Рід Короленків веде свій початок від запорізького козака, активного учасника Визвольної війни українців – хорунжого Івана Короля. Він та Семен Короленко згадуються в урядовій книзі м. Миргород за 1655 і 1656 рр. У фонді Департаменту Герольдії Урядового Сенату зберігається справа про дворянське походження сім’ї Короленка. В ній, зокрема, вказано, що Іван Король – полковник Війська Запорізького, учасник засідань Миргородського міського уряду у 1661 р.
Прадід письменника - Яків Короленко вирізнявся діяльною натурою та високим рівнем освіченості. Його син Панас Якович Короленко був колезьким радником, начальником Радзивилівської митниці у Волинській губернії.
По батьківській лінії В.Г. Короленко є троюрідним братом В.І. Вернадського.
Мати Володимира Короленка – Евеліна Йосипівна Скуревич ( в заміжжі Короленко) –походить із польських дворян.
Народився Володимир Галактіонович 27 липня 1853 року в м. Житомирі. Навчався у житомирській та рівненській гімназіях. Продовжив навчання в Петербурзі та через переслідування з боку царської влади Короленка було виключено з академії та відправлено в заслання.
У 1900 р. Короленко разом з дружиною і двома доньками назавжди повернувся в Україну та оселився в Полтаві. Тут він прожив 21 рік протягом яких встиг стати засновником та/або головою багатьох благодійних товариств: «Ліги порятунку дітей», «Політичного Червоного Хреста», «Комітету допомоги голодуючим», «Товариства допомоги військовополоненим», Товариства сприяння фізичному розвитку дітей», батьківського комітету жіночої Маріїнської гімназії тощо.
Життя і творчість В.Г. Короленка тісно пов’язані із українським народом і його культурою. В оповіданнях і повістях «Ліс шумить», «Судний день», «В поганому товаристві», «Сліпий музикант», «Парадокс», «Без язика», «Марусина заїмка», «Історія мого сучасника» майстер слова відтворив національний побут, природу України, передав волелюбність, працьовитість українців. Ще в молоді роки письменник свідомо вибрав для себе шлях морального і громадянського виховання народу засобами своєї публіцистики .Про життя і визвольну боротьбу українського народу з 1900 по 1921 роки Короленко написав близько 250 статей, нарисів, кореспонденцій, листів, заміток. В своїх публіцистичних творах митець захищав від переслідувань українську культуру й мову, всіляко підтримував прогресивних українських письменників («Котляревський і Мазепа», «Куточок Галичини в Ростові-на-Дону», «Віра батьків» тощо). У «Листах до жителя міської околиці», у замітці «Нова невірна чутка», у зверненні «Християнам і євреям м. Полтави» письменник-публіцист пояснює співвітчизникам, чого не варто робити, а що робити варто: «…не треба ні громити і буянити, ні навіть схвалювати такі дії, але не треба й сидіти склавши руки і чекати, що хтось все повинен для нас зробити. Треба стати громадянином своєї держави, свого міста, своєї вулиці».
Короленко був великим шанувальником українського театру, мав міцні дружні стосунки з драматургом та актором Іваном Карповичем Тобілевичем (Карпенко-Карим). Під час своїх приїздів до Полтави Карпенко-Карий обов’язково відвідував Володимира Галактіоновича у його будинку на Мало-Садовій вулиці. Родина Короленка часто бувала на виставах українського театру, а потім в листах до численних знайомих захоплено переповідала, як блискуче грала корифей національної сцени Марія Заньковецька.
Основою української літературної мови Короленко вважав полтавський діалект, мову майстрів слова лівобережної України. До перекладачів власних творів завжди ставив вимогу, щоб переклад був близьким «до нашого полтавського наріччя». «Я переконаний, – писав він, – що галичину наш народ розуміє набагато гірше, і корінна мова, яка мусить лишатися в основі розвитку української літературної мови, – мова Шевченка і Котляревського».
Професія журналіста дозволила відвідати та описати десятки країн Європи і США. Наприкінці життя письменник відмовився від всіх запропонованих більшовицькою владою допомог, пенсій, пільг. Не прийняв він і пропозиції почесної еміграції за кордон від Леніна. До самого кінця митець залишився зі своєю країною, своїм народом: «Я звик себе вважати незалежним письменником, і мені роз’їжджати у казенних вагонах, «казенним коштом» справа незвична і абсолютно чужа… не перейду на казенне утримання. Краще помру».
З 1940 року у Полтаві діє літературно-меморіальний музей В.Г. Короленка який завжди радо зустрічає прихильників творчості видатного письменника.
До списку новин
