Щороку в першу неділю жовтня в Україні відзначають День працівників освіти — свято людей, чия щоденна праця часто визначає значно більше, ніж успішність окремого учня. Учитель передає знання, формує характер, вчить мислити, бачити світ ширше й відповідальніше ставитися до нього.

   Полтава має особливу освітню традицію, яка формувалася протягом століть. Історія міста зберігає імена письменників, науковців, митців та громадських діячів, для яких педагогічна праця була важливою частиною життя. Серед них — Іван Котляревський, Іван Павловський, Григорій Мясоєдов, викладачі Інституту шляхетних дівчат, Петровського кадетського корпусу та інших полтавських навчальних закладів, а також письменник-гуманіст Володимир Короленко, чиї погляди на людину, моральність і освіту залишаються актуальними й сьогодні.

 

  Говорячи про освітню історію Полтави, неможливо оминути Івана Петровича Котляревського. Видатний поет, драматург та громадський діяч залишив по собі вдячну пам’ять  нащадків не лише  як про  першого класика нової української літератури, але і як шанованого педагога, що у своїй діяльності поєднував  батьківську увагу і турботу з розумною строгістю і вимогливістю.

  Ще у молоді  літа  Іван Котляревський працював домашнім вчителем «на кондиціях» (за визначеними  умовами) у поміщиків Золотоніського повіту, де заслужив собі відмінну репутацію обізнаного в науках, чуйного, доброго вихователя  і наставника малечі. Така практика була звичайною для колишніх семінаристів, яким був і  матеріально малозабезпечений Іван Котляревський.

  Мине півтора десятка років і 3 червня 1810 р. його  призначать на посаду головного наглядача (завідувача) Полтавського дому виховання дітей бідних дворян. Найбільш точні відомості про цей заклад зазначені у статті «Дім виховання бідних», опублікованої 1818 р. у «Часописі людинолюбного товариства». Стаття була подана  І. П. Котляревським. Із неї випливає, що Полтавський дім виховання  бідних дворян засновано  кн. О. Куракіним 1805 р. Статут закладу уклав відомий поет і громадський діяч В. Капніст. За положенням,  до нього можна було  приймати не тільки  дітей  дворян, але й різночинців.  Вихованців казенним коштом могло бути лише 50. «Своєкоштних» (за власний рахунок)  пансіонерів  приймали без обмежень. В останньому редакційному абзаці сповіщалось, що І. Котляревський «відомий аматорам нашої словесності своєю «Енеїдою», дуже вдало перекладеною українською мовою», а також підкреслювалось,  він залишив військову службу тільки для того, щоб допомагати своїй старенькій матері.

   На посаді наглядача Дому виховання І. Котляревський отримував невеличку платню, але всі свої сили віддавав вихованню молоді. На тлі тогочасної схоластичної освіти, яку звідав і сам письменник, Полтавський дім виховання дітей бідних дворян відрізнявся доволі світським напрямком. Керівництво закладу  важливої  ролі надавало таким дисциплінам як математика, креслення, географія, словесність, військові вправи. Серед вихованців  цього закладу були відомий математик Михайло Остроградський та батько славетного  художника Миколи Ярошенка Олександр.

   Іван Котляревський турбувався і про зовнішній вигляд вихованців, і про їх фізичне здоров’я,  облаштувавши спеціальну лікарню. Наш поет категорично виступав проти методів фізичного покарання дитини. Умів бачити позитивні якості дитини, які потрібно розвивати. За  його ініціативою  був створений аматорський  драматичний гурток вихованців і 1816 р. була поставлена справжня костюмована вистава.  Разом із різними позакласними   виховними заходами слід відзначити видання І. Котляревським  для полтавської молоді щотижневого рукописного  журналу «Полтавська муха», де головна увага приділялась  моральному вихованню.

   Привабливий образ І. Котляревського як гуманного, чуйного педагога дав Тарас Шевченко у повісті «Близнята». Незважаючи на те, що це художній твір, проте в основі лежали оповідки про Котляревського, почуті у Полтаві у середині 40-х рр. ХІХ ст., коли Шевченко малював хату автора «Енеїди». Слова, мовлені  Шевченком, – це найвища оцінка  педагогічної діяльності  Івана Петровича.

   Сьогодні про цю сторінку життя письменника нагадує Музей-садиба Івана Котляревського у Полтаві, де зберігається пам'ять про його багатогранну діяльність — літературну, громадську та педагогічну.

 

  Відомі художники — викладачі полтавських навчальних закладів

  У першій половині ХІХ ст. у Полтаві відкриваються нові навчальні заклади: Інститут шляхетних дівчат (1818 р.), Полтавський Кадетський Корпус (1840 р.), приватні гімназії, що сприяє притоку до міста нових творчих сил та досвідчених педагогів. Одним із них був художник Іван Кіндратович Зайцев (1805-1890), який приїхав із родиною до Полтави у 1848 р. Випускник Петербурзької академії мистецтв, яку він закінчив зі срібною медаллю та званням некласного художника, що давало право на педагогічну практику у навчальних закладах, він отримав посаду викладача малювання у Полтавському Кадетському Корпусі. Понад 40 років свого життя Іван Зайцев присвятив педагогічній діяльності. Одним із його учнів був Микола Олександрович Ярошенко – в майбутньому видатний художник-реаліст. Іван Зайцев – автор мемуарів «Спогади старого вчителя» (1887 р.), де він залишив єдину унікальну згадку про Тараса Шевченка в петербурзькій майстерні Василя Ширяєва на початку 1830-х років.

   Молодим колегою Зайцева був художник Василь Олексійович Волков (1840-1907). Після закінчення Петербурзької академії мистецтв зі званням класного художника ІІІ ступеня, в пошуках викладацької вакансії, у 1867 р. Волков приїздить до Полтави і знаходить тут другу Батьківщину. Спочатку викладає малювання в Інституті шляхетних дівчат, а з 1879 р. і до кінця життя – у Полтавському кадетському Корпусі. Крім того створює власну приватну студію малювання, де безкоштовно готує учнів до вступу в вищі навчальні заклади. Серед його учнів був майбутній скульптор Леонід Позен, автор пам'ятників Іванові Котляревському та Миколі Гоголю в Полтаві.

   Відомою в Полтаві була студія малюнка та живопису Григорія Григоровича Мясоєдова (1834-1911), відкрита в 1894 р. Помітний вплив на полтавську творчу спільноту справила діяльність Івана Григоровича Мясоєдова (1881-1953). Ці мистецькі студії відіграли важливу роль у становленні багатьох полтавських художників, зокрема, Григорія Цисса, Марії Бухгейм, Соломона Розенбаума, Всеволода Максимовича та ін.

   Культурне життя та освітні процеси першої половини ХХ ст. у Полтаві неможливо уявити без постаті Олександри Іванівни Рощиної (1857-1941) – однієї з перших професійних художниць міста. Влітку 1899 р. вона приїхала до Полтави, де отримала запрошення на посаду викладача малювання в Інституті шляхетних дівчат. Педагогічній справі присвятила понад 40 років, викладаючи у різних навчальних закладах міста, зокрема, в жіночій гімназії Н.О. Старицької, середній школі №2, художніх студіях. За роки своєї діяльності Олександра Рощина збагатила навчальну сферу власними розробками та використанням на практиці програм з малювання.

   Важливою подією було створення Педагогічного бюро при Полтавському губернському земстві, яке у 1917-1919 рр. очолював відомий педагог, археолог, культурний діяч Михайло Якович Рудинський (1887-1958). Він згуртував навколо себе досить потужне коло талановитих художників-графіків, які ілюстрували книжки для дітей та юнацтва, підручники для української школи. Видання відзначалися високою якістю ілюстрацій та друку. До цього осередку входили Дмитро Ангельський, Євген Балута, брати Іван і Степан Бутники, брати Павло та Федір Рожанківські, Леонід Векштейн, Антон Федоренко.

   У середині 1920-х років у Полтаві сформувалося потужне мистецьке середовище – живописців і графіків. Серед них – Григорій Цисс, Соломон Розенбаум, Матвій Донцов, Іван Орлов, Павло Горобець, Віктор Магденко, Антон Федоренко, Дмитро Ангельський, Леонід Векштейн. Вони гуртувалися навколо Полтавського художнього музею, влаштовували в місті художні виставки, більшість із них вели викладацьку діяльність у навчальних закладах і художніх студіях, передаючи свою майстерність і знання наступному поколінню.

  Так Полтава поступово перетворювалася на місто, де освіта розвивалася у постійному діалозі з літературою, історією та мистецтвом, який досі продовжується в стінах Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка.

 

   Іван Павловський — учитель, який перетворював історію на живе знання

  Іван Францович Павловський відомий передусім як історик Полтавщини, архівознавець та засновник музею Полтавської битви на Шведській Могилі. Важливою сторінкою його життя була педагогічна діяльність, якій він присвятив майже чотири десятиліття.

  Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира у 1874 році Іван Павловський розпочав викладати історію в Петровському Полтавському кадетському корпусі. Тут він працював до 1913 року.

   За спогадами його учнів, Іван Францович був викладачем, який умів захопливо розповідати про історію та прищеплювати до неї інтерес. Його виступи завжди були жвавими, цікавими, супроводжувалися демонстрацією гравюр, малюнків, в тому числі за допомогою «чарівного ліхтаря» - прототипу сучасного кінопроектора. Він залучав кадетів до формування музейної колекції, щоб на практиці знайомити їх із процесом збирання, вивчення, збереження історичних матеріалів та виховати інтерес до минулого. Іван Павловський прагнув показати історію через конкретні події, постаті та документи, а власна дослідницька робота давала йому можливість постійно поглиблювати зміст своїх занять. Про особливості його педагогічної роботи свідчить і записна книжка, у якій збереглися записи з оцінками кадетів. Саме за неймовірну професійність та працелюбність Івана Францовича постійно обирали членом педагогічного комітету кадетського корпуса,

   Показовим є те, що історик поєднував викладання з активною громадсько-просвітницькою діяльністю. Він був організатором та учасником народних читань і недільних шкіл на Полтавщині. 

    Для Івана Францовича Павловського педагогіка була невіддільною від інших його активностей. Викладач історії, просвітник, архівіст і музейник – ці напрями його роботи взаємодоповнювали один одного й формували особливий підхід до збереження й поширення історичних знань. Його справу продовжують і сьогодні у Державному історико-культурному заповіднику «Поле Полтавської битви», де зберігають, досліджують і популяризують історію Полтавщини, відкриваючи її для нових поколінь.

 

   Олександра Рудченко – викладачка Полтавського інституту шляхетних панянок

  Інша важлива сторінка історії полтавської освіти пов'язана з Олександрою Рудченко —  дружиною класика української літератури Панаса Мирного.

  1889 року письменник Панас Якович Рудченко порушив свою обіцянку ніколи не одружуватися – його серце полонила молода викладачка музики Олександра Михайлівна Шейдеман. Вона народилася 16 листопада 1863 року в містечку Карлівці Полтавської губернії. Родина Шейдеманів була досить чисельною –  17 дітей, але всі вони здобули освіту. Олександра Михайлівна, як і її сестри, навчалася в Полтавському інституті шляхетних панянок. 

   В різний час тут працювали відомі діячі культури та літератури – Лев Боровиковський, Степан Стеблін-Камінський, Григорій Маркевич, Дмитро Пильчиков, Іван Зайцев, Василь Волков, Феофанія Базилевич. Викладачами музики у Олександри були Алоїз Венцеславович та Венцеслав Венцеславович Єдлічки. 1881 року Олександра отримала атестат. 

   Ще з інституту Олександра Михайлівна захоплюється музикою, тому вступає до Харківського музичного училища, закінчує навчальний заклад 1887 року. Маючи чудову гуманітарну освіту, майбутня дружина письменника повертається до свого інституту вже в якості викладачки. Вимоги до педагогів у цьому закладі були надзвичайно високі не лише до володіння предметом. До уваги брались моральні якості. Олександра Михайлівна викладала музично-теоретичні дисципліни та гру на фортепіано з 1887 по 1889 рік. У листах до рідних Панас Якович згадував, що вона працювала до 1891 року. Олександра Михайлівна була надзвичайно освіченою жінкою: знала кілька іноземних мов, любила літературу й театр, вела драматичний гурток гімназистів та брала активну участь у громадському житті міста. 

   На жаль, Олександра Михайлівна була вимушена покинути інститут. По-перше, вона хворіла і потребувала відпочинку. По-друге, молода сім’я чекала на первістка. То ж за спільним рішенням подружжя Олександра залишила викладацьку діяльність і присвятить себе родині.  Її життя було тісно пов'язане з культурним середовищем Полтави, а сама вона залишилася в історії міста не лише як дружина видатного письменника, а і як освічена жінка та педагогиня про яку з теплом згадують в Полтавському літературно-меморіальному музеї Панаса Мирного.

 

    На початку ХХ століття розмову про освіту в Полтаві неможливо уявити без Володимира Короленка.

    Коли Володимир Галактіонович у 1900 р. задумав переїзд із Петербурга до Полтави, він надзвичайно переймався питанням підбору гарної гімназії для власних доньок Софії та Наталії. Освіту Короленко вважав необхідною складовою успішного повноцінного життя. Ось як він пише про це у листі до автора-початківця Валентина Свенцицького від 15-16 вересня 1916 р.: «А головне–навчайтеся!  Не думайте, що для письменника не потрібна наука…Гімназія, потім університет, - це такі речі,  які дадуть Вам, у всякому випадку, дуже багато. Чи будете Ви письменником, художником, – тепер ще сказати напевно не можна. Але освіченою людиною треба стати обов’язково. Тому ще раз навчайтесь і навчайтесь».

   Вибір пав на Маріїнську жіночу гімназію (нині у цьому приміщені на Круглій площі працює Полтавська міська школа мистецтв «Мала академія мистецтв» імені Раїси Кириченко). Старша донька повинна була вступити до п’ятого класу, молодша – до другого.

   Після переїзду до Полтави Короленко відразу поринув у громадське життя, увійшов або навіть очолив десятки недержавних організацій. Письменник взагалі покладав великі надії на діяльність саме таких добровільних об’єднань людей заради спільної роботи на благо суспільства. На початку 1900-х рр., під час навчання доньок, Володимир Галактіонович очолював батьківській комітет названої гімназії, переймаючись усіма проблемами цього учбового закладу. Окрім того він очолював комітет міської громадської бібліотеки, підтримував розвиток культурно-освітнього середовища, а разом із «Лігою порятунку дітей» брав участь в організації допомоги безпритульним дітям і створенні дитячої колонії поблизу Полтави.

   В 1904 р., після закінчення гімназії із відзнакою (золотою медаллю) старша донька письменника Софія Короленко  поїхала працювати вчителькою у с. Дьомки Пирятинського повіту Полтавської губернії, з власної волі, щоб випробувати себе у самостійному житті і пропрацювала там один учбовий рік (1904-1905). Володимир Галактіонович давав доньці слушні поради, особливо щодо дисципліни учнів, й навіть сам приїздив у це віддалене село, аби підтримати доньку.

   Для Короленка освіта не могла бути зведена лише до передачі інформації. Її сенс він бачив у розвитку особистості, здатної співчувати іншому, мислити самостійно й протистояти несправедливості. Саме тому його літературна та громадська діяльність також може розглядатися як своєрідна форма виховання суспільства.

   Педагогічні та просвітницькі погляди Володимира Короленка, його увага до проблем дитинства, освіти, людської гідності й моральної відповідальності залишаються важливою частиною культурної спадщини Полтави. Сьогодні пам’ять про письменника, громадського діяча та гуманіста зберігає Полтавський літературно-меморіальний музей В. Г. Короленка — простір, де можна не лише більше дізнатися про його життя і творчість, а й осмислити ідеї, які він залишив наступним поколінням.

 

   Освітня історія Полтави — це не лише історія навчальних закладів. Це передусім історія людей, які вкладали у поняття «навчати» значно більше, ніж просто передачу знань.

Сьогодні ця традиція продовжується вчителями, викладачами, вихователями, керівниками гуртків, працівниками мистецьких та позашкільних закладів Полтави. Саме вони щодня допомагають дітям відкривати світ, зберігати культурну пам'ять і водночас створювати майбутнє.